СПРАВА № 2-1923/10

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

(заочне)

19 липня 2010 року Подільський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді                  Захарчук С.С.

при секретарі -                           Совівській О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до закритого акціонерного товариства «Приватбанк» (далі – ЗАТ «Приватбанк») про визнання кредитного договору недійсним, зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна.

Зазначав, що 4 квітня 2007 року між ним та відповідачем було укладено кредитний договір на суму 67 360 дол. США. Кредит було надано на споживчі цілі.

За умовами зазначеного договору ним було отримано 60 000 дол. США. Крім того, ним було сплачено винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 4 545 грн. та відповідно до п. 7.1. договору для оплати страхових платежів банком було надано 7 360 дол. США.

Посилаючись на те, що кредит був наданий йому в іноземній валюті і він змушений погашати кредит у доларах, на оплату страхових платежів йому було надано суму у розмірі 7 360 дол. США, однак, зобов’язання за договорами страхування виражено у гривнях, надаючи кредит у доларах банк ввів його в оману щодо обставин, які мають істотне значення, збільшив процентну ставку та ряд умов договору є несправедливими, просив визнати кредитний договір недійсним та зобов’язати ЗАТ «Приватбанк» зняти заборону відчуження нерухомого майна за договором іпотеки квартири, що є заставою поручителя ОСОБА_2

У подальшому позивачем було змінено підстави позову (а.с. 98). Так, позивач зазначав, що зміст кредитного договору на момент його вчинення суперечив нормам чинного законодавства, моральним засадам суспільства, у зв’язку з чим не відповідав вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України, ряд умов договору є несправедливими, а тому відповідно до ст. ст. 215, 203 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» просив визнати договір недійсним.

У судовому засіданні представник позивача відмовилася від позовних вимог в частині зобов’язання ЗАТ «Приватбанк» зняти заборону відчуження нерухомого майна за договором іпотеки квартири, що є заставою поручителя ОСОБА_2

Відмова була прийнята судом і провадження в цій частині було закрито, про що було постановлено ухвалу (а.с. 145).

У судовому засіданні представник позивача позов підтримала з викладених у ньому підстав та просила задовольнити його у повному обсязі.

Відповідач своє право на участь у судовому засіданні не використав, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Повідомлення про причини неявки до суду не надходило.

Відповідно до ч. 4 ст. 169 та ч. 1 ст. 224 ЦПК України якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Заочний розгляд справи відбувається за відсутності відповідача з дотриманням вимог, встановлених законом, на підставі ухвали про заочний розгляд справи.

Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши та оцінивши письмові докази в справі в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом установлено, що 4 квітня 2007 року між ОСОБА_1 і ЗАТ «Приватбанк» був укладений кредитний договір № K2HCGA00000101 (далі – Договір) (а.с. 12-17).

Відповідно до п. 1.1. Договору банк зобов’язався надати ОСОБА_1 кредитні кошти у розмірі, визначеному п. 7.1. Договору.

Згідно з п. 7.1. Договору банк зобов’язується надати ОСОБА_1 кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу банку на строк з 4 квітня 2007 року до                  4 квітня 2017 року на суму у розмірі 67 360 дол. на споживчі цілі, в тому числі в розмірі 7 360 дол. на оплату страхових платежів у випадках та у порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 Договору, з виплатою за користування кредитом процентів у розмірі 0,92% в місяць на суму залишку заборгованості по кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,3% від суми виданого кредиту щомісячно в період уплати, в момент надання кредиту 1,5% від суми кредиту, проценти за дострокове погашення кредиту відповідно до п. 3.11 Договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, відповідно до           п. 6.2. Договору.

Період оплати визначено з 25 по 30 число кожного місяця.

Погашення заборгованості за кредитом здійснюється в наступному порядку: щомісячно в період оплати ОСОБА_1 повинен надавати банку грошову суму в розмірі 1 013 дол. 08 центів для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складається із заборгованості по кредиту, процентам, винагороди.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 9 від               6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Обґрунтовуючи позов про визнання кредитного договору недійсним, позивач посилався на те, що кредит був наданий в іноземній валюті, у зв’язку з чим він змушений сплачувати платежі за договором у доларах США. Крім того, згідно з              п. 7.1. договору відповідачем було надано суму у розмірі 7 360 доларів на оплату страхових платежів, однак, зобов’язання за договорами страхування, укладеними між ним та відповідачем виражені в гривнях. Тому, при укладенні кредитного договору були порушені норми Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст. 524 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується.

Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Крім того, ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачає, що іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної  іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Валютні курси, як зазначено у частині першій ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про Національний Банк України» офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.

Поряд з цим, згідно з Положенням про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

Таким чином, законодавцем не встановлено обмежень щодо надання кредитів в іноземній валюті, до того ж, укладаючи оспорюваний кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики, на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане.

Позивачем не доведено, що сторони при укладенні кредитного договору були впевнені в тому, що така зміна обставин не настане.

Виходячи із змісту ст. ст. 1046, 1054 ЦК України відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.

А тому, надання кредиту та суми на оплату страхових платежів в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України.

Крім того, обґрунтовуючи позов про визнання договору недійсним позивач посилався на те, що відповідач в односторонньому порядку змінив процентну ставку, чим порушив вимоги ст. 1056 ЦК України, ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Пунктом 2.3.1. договору передбачено, що банк в односторонньому порядку має право збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом, при зміні кон’юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більше ніж на 10% в порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленого НБУ на момент укладення договору, зміни облікової ставки НБУ, зміни розміру відрахувань в страховий (резервний) фонд або зміни середньої ставки по кредитам банків України у відповідній валюті (по статистиці НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з моменту вступу в силу зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у вказаному вище порядку можливе в межах кількості пунктів, на які збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань в страховий фонд, середня ставка по кредитам або пропорційно збільшенню курсу долара США.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови № 9 від                 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.  

9 січня 2009 року набрав чинності Закон України № 661-VІ від 12 грудня 2008 року  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку».

Зазначеним Законом ЦК України доповнено статтею 10561 «Проценти за кредитним договором», відповідно до ч.ч. 2 та 3 якої встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів  в односторонньому порядку є нікчемною.  

Крім того, 14 січня 2009 року набрав чинності Закон України № 800-VІ від           25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва».

Згідно з ч. 2 ст. 3 зазначеного Закону кредитно-фінансовим установам за укладеними договорами забороняється збільшувати процентну ставку за кредитами, отриманими фізичними та юридичними особами на придбання або будівництво житла. Така ставка може бути змінена лише за згодою сторін.

Оскільки оспорюваний кредитний договір укладений 4 квітня 2007 року, а зазначені нормативно-правові акти набрали чинності після виникнення спірних правовідносин, то згідно зі ст. ст. 5, 203, 215 ЦК України підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним у зв’язку з тим, що банком в односторонньому порядку змінено процентну ставку за договором немає.

До того ж, відповідно до листа ЗАТ «Приватбанк» № 2028/1 від 25 березня 2009 року ОСОБА_1 було повідомлено про те, що згідно з п. 2.3.1. Договору та відповідно до п. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» 3 жовтня 2008 року, тобто до встановлення обмежень в законодавстві щодо зміни процентної ставки, ЗАТ «Приватбанк» було направлено лист № 20.1.3.2/6-22855/5396 у якому ОСОБА_1 було повідомлено про зміну відсоткової ставки за Договором (а.с. 53).

Як пояснив у судовому засіданні представник позивача після підвищення процентної ставки ОСОБА_1 не відмовився від користування кредитними коштами, не повернув кредитору існуючу заборгованість за кредитами, не сплатив нараховані проценти та продовжує ними користуватися, що говорить при прийняття ним запропонованих відповідачем нових умов договору кредиту щодо нової процентної ставки та підтверджує намір позивача в подальшому користуватися наданими відповідачем послугами та прийняттям ним нових умов договору.

Статтею 642 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції,  якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

ОСОБА_1 з моменту отримання ним листа про підвищення процентної ставки за користування наданим кредитом сплачував щомісячні платежі в повному обсязі з урахуванням зміни відсоткової ставки по кредиту, а отже, вчинив дію відповідно до запропонованих йому змін і таким чином висловив свою згоду на зміну умов договору кредиту.

Не заслуговують на увагу і твердження позивача про те, що умови договору є несправедливими, а тому відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» оспорюваний договір повинен бути визнаний недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Пунктом 2 ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що у разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказів того, що оспорюваний договір містить умови, які є несправедливими, у зв’язку з чим він повинен бути визнаний недійсним суду не надано.

До того ж, умови, передбачені ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», викладені у підписаному сторонами кредитному договорі, укладеному у письмовій формі.

Крім того, статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Позивач погодився укласти договір на умовах, визначених у ньому, що підтверджується його підписом на договорі кредиту.

Виходячи з наведеного та враховуючи, те, що на момент вчинення оспорюваного правочину судом не було встановлено недодержання сторонами вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», правових підстав для задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 5, 192, 203, 215, 627, 628, 629, 642, 1046, 1054 ЦК України, ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. ст. 1, 5, 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», ст.ст. 3, 4, 8, 10, 11, 15, 57, 58, 60, 169, 209, 212-215, 224 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним – відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва шляхом подання в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги або шляхом подання в десятиденний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом двадцяти днів апеляційної скарги.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.

Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого ЦПК України.

Суддя:                                                       С.С. Захарчук