Справа № 22ц - 3151/2009

Суддя 1-ї інстанції Федько Г. М.

Категорія - 27

Доповідач - Осипчук О.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«23» квітня 2009 року Апеляційний суд Донецької

області

у складі:

Головуючої: Висоцької B.C.

Суддів: Біляєвої О.М., Осипчук О.В.

При секретарі: Джевазі - Третьяковій С. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу по апеляційній скарзі ЗАТ КБ „Приватбанк" на ухвалу Миктівського районного суду м. Горлівки Донецької області від 10 лютого 2009 року по заяві Закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк" до ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Микитівського районного суду м. Горлівки від 10 лютого 2009 року відмовлено у прийнятті заяви ЗАТ КБ „Приватбанк" до ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На дану ухвалу ЗАТ КБ «Приватбанк» подана апеляційна скарга, в якій ставиться питання про скасування ухвали у зв»язку з порушенням судом норм цивільно-процесуального законодавства, оскільки банком заявлена вимога, яка грунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі.

Сторони до апеляційного суду не з*явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвала суду - зміні з таких підстав.

Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 312 ЦПК України апеляційний суд змінює ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо при правильному вирішенні було помилково сформульовано підстави застосування процесуальної дії.

Відмовляючи в прийнятті заяви про видачу судового наказу, суд першої інстанції виходив з того, що з заяви та доданих до неї документів вбачається спір про право, строк дії договору не закінчився, що виключає можливість розгляду питання про видачу судового наказу.

Апеляційний суд вважає висновок суду про відмову в прийняті заяви з підстави наявності спору про право правильним, але не погоджується з формулюванням підстав наявності спору про право, зазначених судом першої інстанції.

Згідно зі ст. 96 ЦПК України судовий наказ може бути видано, згідно заявлених вимог, які грунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі: про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; про компенсацію затрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини, або транспортних засобів боржника та в інших випадках, встановлених законом.

Як видно з матеріалів справи між заявником та ОСОБА_1 укладено письмовий кредитний договір від 01 травня 2008 p., згідно з яким останній отримав кредит у розмірі 7494 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 01 березня 2009 року.

Відповідно до умов договору договір складається з заяви позичальника, умов надання споживчого кредиту фізичним особам.

У своїй заяві про видачу судового наказу банк посилався на те, що у зв’язку із порушенням боржником умов договору про повернення кредиту станом на 12.12.2008 року у нього виникла заборгованість в сумі 6134, 40грн. за кредитом; 1, 82 грн. по процентам за користування кредитом; 1064, 74 грн., - пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором; судовий штраф (фіксована сума) в розмірі 250 грн., та судовий штраф (процент) в сумі 360, 50 грн., а всього 7820, 46 грн.

При цьому заявник надав суду документи, що підтверджують розрахунок заборгованості по сплаті кредиту та відсотків по кредитному договору між боржником та кредитором (а.с. 11), з якого вбачається, що сума заборгованості становить 7209, 96 грн., і складається тільки з заборгованості по кредиту, заборгованості по процентам та суми пені. Фіксована сума судового штрафу та процент судового штрафу в доданому розрахунку не зазначені.

З доданих до матеріалів справи умов надання споживчого кредиту фізичним особам вбачається, що п.5.3 передбачає сплату позичальником банку штрафу в розмірі 500 грн. + 5 % від суми позову, що також не відповідає вказаним в заяві сумам.

Таким чином надані банком матеріали свідчать про наявність спору про право і суд вірно дійшов висновку про відмову в прийнятті заяви про видачу судового наказу, але помилково обгрунтував свій висновок тим, що на день звернення до суду строк дії договору не припинений і тому остаточно не визначена сума заборгованості за користування кредитом, оскільки закон не містить заборону на видачу судового наказу в разі, якщо дія договору не закінчилася.

Договором між сторонами передбачена можливість стягувати кредит до настання дати, зазначеній в заяві, в разі порушення позичальником зобов’язань.

За таких обставин ухвала судді підлягає зміні в частині формулювання підстав відмови в прийнятті заяви.

Керуючись ст. ст. 307, 312, 314-315 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.

Ухвалу Микитівського районного суду м. Горлівки Донецької області від 10 лютого 2009 року змінити в частині формулювання підстав відмови.

В решті ухвалу суду залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня її проголошення.