Справа № 22-8790/2010 р. Головуючий у 1-й інстанції – Яровенко Н.О.
Доповідач – Олійник А.С.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 червня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого – судді Олійник А.С.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Слюсар Т.А.,
при секретарі: Пересунько Я.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 квітня 2010 року
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання. Свої позовні вимоги ОСОБА_1 мотивує тим, що 10 травня 2008 року вона уклала з відповідачами договір довічного утримання, згідно з яким передала їм у власність належну їй квартиру АДРЕСА_1, а останні зобов'язувалися довічно утримувати її.
Спочатку відповідачі сумлінно виконували свої обов’язки за договором довічного утримання, а з травня 2009 року перестали їх виконувати, а саме: забезпечувати її харчуванням та доглядом, почали систематично з неї знущатися та погрожувати їй. Неодноразові звернення до органів внутрішніх справ та дільничного інспектора міліції залишились без наслідків. Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просила задовольнити її вимоги.
Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 22 квітня 2010 року у позові відмовлено (а.с. 91-94).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі зазначено, що суд безпідставно не взяв до уваги показання свідків зі сторони позивача, вважаючи їх недопустимими; особливістю договору довічного утримання є постійне та безперервне надання догляду за людиною похилого віку на засадах забезпечення належних умов співжиття між відчужувачем та набувачем, їх взаємоповаги, терпимості, ввічливості та порозуміння, але суд незважаючи на те, що договір не виконується, дійшов висновку про неможливість його розірвання; суд не взяв до уваги докази, а примушує позивача до продовження цивільних правовідносин із відповідачами, незважаючи і на те, що позивач однозначно висловила думку щодо неможливості продовження дії договору через фізичні погрози з боку відповідачів; продовження дії договору довічного утримання є небезпечним для позивача, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 116).
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1, відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх представника ОСОБА_4, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими вона обгрунтовує свої позовні вимоги - невиконання відповідачами умов договору довічного утримання.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, 10 травня 2008 року ОСОБА_1 уклала з відповідачами договір довічного утримання, згідно із яким передала у власність відповідачів належну їй квартиру АДРЕСА_1, а останні зобов'язувалися залишити в безкоштовне довічне користування ОСОБА_1 квартиру; повністю її утримувати, забезпечувати їй необхідне харчування, одяг, забезпечити необхідний догляд та медичну допомогу.
Як на підставу позову позивач посилається на те, що з травня 2009 року відповідачі перестали виконувати обов’язки за договором довічного утримання.
Як встановлено судом і випливає із пояснень обох сторін в апеляційній інстанції, суперечки між сторонами виникли з приводу позичених відповідачами у позивача коштами на купівлю автомобіля.
В апеляційній інстанції позивач пояснила, що не бажає здійснення відповідачами догляду за нею, вказала на те, що відповідачі зловживають її квартирою, яке полягає в погрозах з їх боку щодо неї. Причиною небажання продовження з відповідачами договірних відносин є те, що сторони не знайшли спільної мови.
У разі виникнення спору між сторонами, згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цих Кодексом.
На обгрунтування своїх позовних вимог позивач надала суду такі докази: письмові докази (а.с. 5 – 7, 10-12, 15) та показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6
Надані позивачем суду першої інстанції письмові докази, а саме: відповідь ОСОБА_1 заступника начальника Дніпровського РУ ГУ МВС України в м.Києві (а.с. 5), постанова про відмову у порушенні кримінальної справи (а.с. 6), відповідь ОСОБА_1 начальника Дніпровського РУ ГУ МВС України в м.Києві від 11 серпня 2009 року (а.с. 12) не доводять невиконання відповідачами обов’язків за договором довічного утримання, як і не підтверджують погрози фізичної розправи відповідачів щодо позивача та небезпеку її здоров’ю у зв’язку із невиконанням умов договору.
Із мотивувальної частини рішення випливає, що суд не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 щодо невиконання відповідачем обов’язку утримувати позивача з огляду на положення ст.ст. 208, 744, 218 ЦК України та ч. 2 ст. 59 ЦПК України, вважаючи ці докази недопустимими.
Однак, з таким висновком суду першої інстанції погодитися не можна, хоча він і не спростовує висновок суду про відмову у позові.
Відповідно до ч.1 ст. 218 ЦПК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими
доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення
суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.
Проте посилання на вказане положення ст. 218 ЦПК України є безпідставним, оскільки воно поширюється на випадки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину. Проте судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до вимог ст.ст. 745 ЦК України між сторонами було вчинено правочин у письмовій формі та нотаріально його посвідчено. Тому посилання суду на ст. 208 ЦК України також є безпідставним.
Суд першої інстанції у рішення суду не мотивував: чи взяв він до уваги чи відхилив показання свідків зі сторони відповідачів.
Таким чином, обгрунтованими є доводи апеляційної скарги в частині безпідставного не взяття судом до уваги показання свідків через їх недопустимість.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої
інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у
суді першої інстанції.
Оскільки суд першої інстанції дослідив показання свідків зі сторони як позивача, так і відповідача, але на надав їм оцінки, то відповідно до вимог ч. 2 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд має право оцінити докази, досліджені судом першої інстанції.
Як вбачається із матеріалів справи, свідки зі сторони ОСОБА_1 - ОСОБА_5. та ОСОБА_6 показали, що сварок між сторонами не чули, знущань відповідачів щодо позивача не бачили. Водночас свідок ОСОБА_5 показала, що з вересня 2009 року ОСОБА_1 почала звертатись до неї про допомогу, про існування проблеми знає зі слів позивача. Свідок ОСОБА_6, суду показала, що останні 3-4 місяці ОСОБА_1 стала частіше звертатися до неї за допомогою.
Свідок зі сторони відповідачів ОСОБА_7 показала, що відповідачі належним чином виконують обов’язки за договором довічного утримання. На заперечення доводів позивача відповідачі надали суду письмові докази (а.с.30-42 ), які не були спростовані позивачем.
Сторони не були допитані як свідки згідно із ст.ст. 180-182 ЦПК України, а тому їх пояснення не є доказами у справі.
Оцінюючи в сукупності надані позивачем докази на обґрунтування невиконання відповідачами з травня 2009 року обов’язків за договором, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач не довела позовних вимог, оскільки не надала достатньо доказів, які б в сукупності підтверджували позовні вимоги. Лише показання свідків зі сторони позивача не підтверджують позовні вимоги, і спростовуються наданими відповідачами доказами.
Доводи апеляційної скарги про те, що матеріалами справи, показаннями свідків, зверненнями до правоохоронних органів підтверджується небезпека для здоров’я позивача є необґрунтованими, оскільки відповідні докази позивачем суду першої інстанції надано не було, що і підтверджується матеріалами справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що продовження дії договору є небезпечним для позивача також матеріалами справи не підтверджуються.
Правовою підставою для розірвання договору довічного утримання є невиконання або неналежне виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини ( п.1. ч.1 ст. 755 ЦК України).
Таким чином, небажання позивача продовжувати договірні відносини з відповідачами без правових підстав, визначених законом, не є підставою для розірвання договору.
З огляду на викладене, висновок суду про недоведеність позовних вимог є обґрунтованим, суд правильно застосував ст. 755 ЦК України, підстави для скасування рішення суду відсутні.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 квітня 2010 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Головуючий: Судді: