Справа № 2-1274/10

Р  І  Ш  Е  Н  Н  Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

28 липня 2010 року                                                                                              м. Київ

Солом’янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого                 судді Шевченко Л. В.,

при секретареві           Прохоровій К. Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Головне управління юстиції м. Києва, про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним та визнання права власності на 3/8 частини квартири, -

в с т а н о в и в:

У січні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа: Головне управління юстиції м. Києва, про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним та визнання права власності на 3/8 частини квартири.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач 16.07.1988 зареєстрував шлюб з ОСОБА_3. Від шлюбу у них є син ОСОБА_2, який є відповідачем у справі.

У період шлюбу 16.02.1999 на ім’я дружини позивача та їхнього на той час неповнолітнього сина ОСОБА_2 в рівних частках була придбана квартира АДРЕСА_4.

17.12.2006 ОСОБА_3 померла. Відповідно до ст. 22 КпШС України, який діяв на час укладення договору купівлі-продажу, позивачеві, як чоловікові, належить ј частина цієї квартири. Після смерті дружини відкрилася спадщина на належну їй ј частину квартири. Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 є її син – відповідач ОСОБА_2, її мати ОСОБА_4, її дочка ОСОБА_5 та її чоловік – позивач у справі.

У зв’язку з тим, що позивач є інвалідом ІІ групи загального захворювання безстроково і після смерті дружини його фізичний стан погіршився, то у передбачений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини він до нотаріальної контори звернутися не міг.

Саме тому в листопаді 2007 року він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а відповідачі подали зустрічний позов про усунення його від права на спадкування. Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 22.12.2009 первісний позов був задоволений, а у задоволенні зустрічного позову - відмовлено.

21.01.2010 позивач в межах визначеного судом додаткового строку для прийняття спадщини звернувся до Дев’ятої Київської державної нотаріальної контори, щоб подати відповідну заяву, однак дізнався, що його син 25.09.2008, саме під час розгляду в суді вищезазначеної справи, звернувся до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, у якій зазначив, що крім нього інших спадкоємців та пережившого подружжя немає.

25.09.2008 Дев’ятою Київською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на Ѕ частини квартири АДРЕСА_4.

Таким чином, відповідач шляхом фальсифікації та обману став єдиним власником спірної квартири.

У зв’язку з цим позивач звернувся до суду і просить визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 25.09.2008 та визнати за ним право власності на ј частину вищезазначеної квартири як спільну сумісну власність, придбану у шлюбі, та на 1/8 частину цієї квартири внаслідок спадкування за законом, а всього визнати за ним право власності на 3/8 частини квартири.

У судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали у повному обсязі та просили його задовольнити з підстав, наведених у ньому.

Відповідач та його представник проти позову заперечували та просили відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що Ѕ частина квартири АДРЕСА_4 була особистою власністю ОСОБА_3, оскільки остання придбала її за власні кошти, одержані від продажу іншого нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1, яка була власністю ОСОБА_3 та її дітей. Крім того, просили застосувати наслідки пропущення трирічного строку позовної давності щодо вимог про визнання права власності на ј частину спірної квартири. Також вони зазначили, що з 1992 року шлюбні відносини між позивачем та ОСОБА_3 фактично були припинені. Вони проживали окремо, спільного господарства  не вели, жодних взаємних прав і обов’язків не здійснювали. Тобто, на момент відкриття спадщини ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не були подружжям в розумінні СК України, тому останній не має права на спадкування за законом.

Третя особа – Головне управління юстиції у м. Києві надало письмові пояснення, у яких зазначено, що при розгляді даного спору покладається на розсуд суду та просило розглядати справу за відсутності його представника (а.с. 43-44).

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 16.07.1988 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу № 265468, виданим Відділом запису актів громадянського стану Залізничного району м. Києва (а.с. 11). Від шлюбу у них є син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження № 449754, виданим Відділом запису актів громадянського стану Залізничного району м. Києва 19.08.1989 (а.с. 12).

ОСОБА_3, яка діяла від свого імені та як законний представник неповнолітнього ОСОБА_2, 16.02.1999 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шандибою Л. І.,  придбала квартиру АДРЕСА_4 в рівних частках кожному (а.с. 13).

17.12.2006 ОСОБА_3 померла (свідоцтво про смерть, видане Відділом реєстрації смерті у м. Києві 17.12.2006 – а.с. 10).

Після її смерті відкрилася спадщина на належну їй частину квартири АДРЕСА_4.

Відповідно до ст. 1261 ЦК України спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 є її син ОСОБА_2, її дочка ОСОБА_5, її чоловік ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_4

Дочка померлої ОСОБА_5 С та її мати ОСОБА_4 до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини не зверталися.

Відповідач звернувся до нотаріальної контори з такою заявою 20.07.2007 (а.с. 74).

Позивач пропустив визначений законодавством шестимісячний строк для прийняття спадщини, тому у листопаді 2007 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа: Головне управління юстиції у м. Києві, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Відповідачі подали зустрічний позов про усунення його від права на спадкування.

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 22.12.2009, яке набрало законної сили 04.01.2010, первісний позов задоволено. Визнано строк для прийняття спадщини, що залишилася після смерті ОСОБА_3, пропущеним ОСОБА_1 з поважних причин. Визначено ОСОБА_1 додатковий тримісячний строк для прийняття спадщини, що залишилася після смерті ОСОБА_3, який слід відраховувати з дня набрання рішенням законної сили. У задоволенні зустрічного позову відмовлено (а.с. 7-9).

Під час розгляду судом вищезазначеної справи, відповідач 25.09.2008 звернувся до Дев’ятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, в якій зазначив, що крім нього інших спадкоємців, передбачених законом, та пережившого чоловіка немає (а.с. 75).

Дев’ятою Київською державною нотаріальною конторою 25.09.2008 ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на Ѕ частини спірної квартири (а.с. 83).

Відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Частиною 3 п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» передбачено, що відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв’язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб  тощо.

У судовому засіданні позивач надав свої пояснення, згідно з якими спірна квартира ОСОБА_3 від свого імені та від імені їхнього неповнолітнього сина була придбана у період шлюбу, а тому за нормами ст. 22 КпШС України, який був чинний на момент укладення договору купівлі-продажу, вона є спільною сумісною власністю подружжя і йому належить ј цієї квартири.

Відповідач, заперечуючи проти цього, зазначив, що Ѕ частина спірної квартири, що належала його матері, була її особистою власністю, оскільки була придбана за кошти від продажу іншої квартири, що належала їй.

Надані відповідачем пояснення були підтверджені показаннями свідка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка є його сестрою по матері. Так, вона зазначила, що ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_1 та придбала квартиру АДРЕСА_4, а вона, ОСОБА_5, придбала квартиру АДРЕСА_2.

Зазначені пояснення відповідача та показання свідка ОСОБА_5 підтверджуються письмовими доказами.

Квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Відділом приватизації Залізничної райдержадміністрації м. Києва від 15.11.1993 згідно з розпорядженням від 15.11.1993 № 4638 та зареєстрованого в Київському МБТІ 17.11.1993 за № 3891. Дана квартира на підставі договору купівлі-продажу від 16.02.1999 була продана її власниками (а.с. 35).

Згідно з ст. 22 КпШС  України   майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен  з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Відповідно до ст. 24 КпШС  України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або у порядку спадкування, є власністю кожного з них і кожний  з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

ОСОБА_3 та її дітьми відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в період шлюбу з позивачем було використано право на одержання частки з державного житлового фонду - приватизована надана в користування квартира АДРЕСА_1, і яка, таким чином, є роздільною власністю кожного з подружжя, а не їх спільною сумісною власністю, оскільки не є майном, нажитим подружжям у шлюбі.  

ОСОБА_3 разом із своїми дітьми 16.02.1999 продала належну їм квартиру АДРЕСА_1 та в той же день придбала від свого імені та від імені неповнолітнього сина ОСОБА_2 спірну квартиру АДРЕСА_4 (а.с. 13). Її дочка ОСОБА_5 стала власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 16.02.1999 (а.с. 100).

Таким чином, суд виходить з того, що спірна квартира була придбана ОСОБА_3 за кошти від продажу іншої квартири, яка була роздільною власністю подружжя, тому позивач не має права претендувати на половину від її частки у спірній квартирі, як на майно, що набуте у шлюбі та є спільною власністю подружжя.

Що стосується заяви представника відповідача про застосування наслідків пропущення трирічного строку позовної давності щодо визнання права власності на ј частину спірної квартири, то суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ст. 41 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право власності є непорушним. Таким чином, строк позовної давності у спорах щодо захисту права власності не застосовується.

Отже, суд виходить з того, що Ѕ частина спірної квартири належала ОСОБА_3 на праві особистої власності, тому після її смерті відкрилася спадщина на дану частину квартири. Спадкоємцями першої черги є її чоловік та син (позивач та відповідач у справі). Її мати та дочка із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталися.

У судовому засіданні відповідач та його представник посилалися на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 1992 року разом не проживали, спільного господарства не вели, а тому не були подружжям в розумінні СК України. На підтвердження даної обставини посилалися на показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, яка є сусідкою відповідача, тобто проживає у будинку, де знаходиться спірна квартира. Свідок пояснила суду, що вперше побачила позивача на похоронах ОСОБА_3 та взагалі не знала, що остання була заміжня, вона гадала, що у відповідача немає батька. Також відповідач та його представник посилалися на те, що позивач не проживав разом із своєю дружиною, оскільки був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 6).

Позивач та його представник, спростовуючи дані твердження, посилалися на показання свідка ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_5, яка є матір’ю позивача. Остання повідомила суду, що її син з дружиною мали гарні стосунки, жили дружно, завжди радилися між собою. За час спільного проживання придбавали майно, оплачували навчання сина, їздили відпочивати на Чорне море.

Щодо його реєстрації в іншій квартирі, то позивач зазначив, що ця квартира належить йому та його матері, він з дитинства там проживав і є зареєстрованим в ній по сьогоднішній день.  Коли була жива його дружина, він проживав разом з нею та сином у спірній квартирі.

Крім того, представник позивача посилався на рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 22.12.2009, яким було відмовлено у задоволенні зустрічного позову про усунення ОСОБА_1 від права на спадкування, чим було встановлено факт, що він піклувався про свою дружину ОСОБА_3 за її життя та не ухилявся від надання їй допомоги. Однак суд звертає увагу на те, що зазначеним рішенням відмовлено у зустрічному позову в зв’язку з тим, що позивачами за зустрічним позовом не було подано достатніх доказів, які б свідчили про ухилення ОСОБА_1 від піклування про спадкодавця, а не встановлено вищезазначений факт.

Суд вважає, що ні зі сторони позивача, ні зі сторони відповідача не було надано переконливих доказів щодо проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім’єю, оскільки свідками є родичі сторін, тому до їх показань суд ставиться критично, факт реєстрації позивача в квартирі  АДРЕСА_3 не є беззаперечним доказом того, він не міг проживати разом із дружиною у спірній квартирі.

Однак, зважаючи на те, що на момент смерті ОСОБА_3 шлюб між нею та позивачем не був розірваний, суд виходить з того, що вони були подружжям, тому позивач, як спадкоємець першої черги має право на частину належної йому спадщини за законом, а саме ј спірної квартири.

Представник відповідача звертав увагу на те, що позивач не звернувся до нотаріальної контори із письмовою заявою про прийняття спадщини в межах визначеного йому судом додаткового тримісячного строку. З приводу цього судом був допитаний свідок ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_6, яка є заступником завідуючої Дев’ятої Київської державної нотаріальної контори, і повідомила про те, що у січні 2010 року, тобто в межах визначеного судом додаткового тримісячного строку, ОСОБА_1 звернувся до неї з метою подачі заяви про прийняття спадщини, однак вона йому відмовила у цьому, оскільки на той момент не було самого складу спадщини, так як 25.09.2008 державним нотаріусом, яка була введена відповідачем в оману, було видано останньому свідоцтво про право на спадщину за законом. Про те, що у той час судом розглядалася справа щодо визначення додаткового строку для прийняття спадщини ні вона, ні нотаріус, яка вела спадкову справу, не знали.

Повно та всебічно з’ясувавши обставини справи, оцінивши докази, які є у матеріалах справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 1216, 1218, 1222, 1261, 1268-1270, 1301 ЦК України, ст. ст. 22, 24 КпШС України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 154, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд, –

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Дев’ятою Київською державною нотаріальною конторою 25 вересня 2008 року, в ј його частині.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на ј частини квартири АДРЕСА_4 внаслідок спадкування за законом.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у сумі 51 гривня.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження – після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду міста Києва через суд першої інстанції шляхом подання заяви про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви протягом десяти днів з дня проголошення рішення або протягом двадцяти днів з дня подання заяви про апеляційне оскарження.

Головуючий: