УХВАЛА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

08 липня 2010 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

Головуючого –

Суддів:

при секретарі          

Гайдук В.І.,

Петешенкової М.Ю ., Варенко О.П.,

Сичевській А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську цивільну справу

за апеляційною скаргою  ОСОБА_5

на рішення  Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2010 року

у цивільній справі за позовом  ОСОБА_5 до відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди, –

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернувся в січні 2010 року до суду з позовом до ВВД ФСС НВ та ПЗ України у Петропавлівському районі, в подальшому уточнив позов, визначив відповідачем ВАТ «Павлоградвугілля» і посилався на отримання виробничої травми під час роботи на шахті «Степова» за трудовим договором з ВАТ «Павлоградвугілля», через що йому, згідно довідки МСЕК від 13 листопада 2000 встановлено 40% втрати професійної працездатності у зв’язку з травмою, отриманою 14 грудня 1999 року, про що складений акт №101  та визнано  інвалідом 3 групи, а він пережив душевних страждань через втрачене здоров'я, у зв'язку з чим просив виплатити йому страхову виплату за моральну шкоду в сумі 43750,00 гривень.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2010 року в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування судового рішення й ухвалення нового рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що судове рішення скасуванню не підлягає, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що за час роботи позивач зазнав трудового каліцтва, через що  страховий випадок настав 13 січня 2000 року, однак питання відшкодування моральної шкоди на час звернення з позовом законодавством України не визначений, а позивач без поважних причин пропустив строк позовної давності як загальний у три роки, так і спеціальний – у три місяці, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, що за час роботи позивач отримав виробничу травму, через що вперше ОСОБА_5 за висновком МСЕК від 13 листопада 2000 року встановлено 40% втрати професійної працездатності, та встановлена 3 група інвалідності. В подальшому висновком МСЕК від 13 січня 2010 року позивачу лише змінений ступінь втрати професійної працездатності при повторному огляді до 35% втрати професійно працездатності.

Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди виникло у позивача 13 листопада 2000 року, тобто до набрання чинності нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" і питання відшкодування  моральної шкоди на той час  регулювалось Законом України від 14 жовтня 1992 року № 2694-ХІІ "Про охорону праці" та Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків (затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.1997 №1100). Згідно зі статтею 12 зазначеного Закону відшкодування моральної шкоди провадилось власником, проте на час звернення з позовом порядок відшкодування моральної шкоди працівнику, який втратив працездатність внаслідок травми або профзахворювання спеціальними нормативними актами, що регламентують зазначені правовідносини не визначені.

Крім зазначеного, право на відшкодування моральної шкоди у позивача виникло у 1999 році в період дії Цивільного Кодексу України 1963 року, статтею 71 якого було встановлено загальний строк позовної давності три роки.

Згідно зі ст.80 ЦК України 1963 року закінчення строку позовної давності до подачі позову являлось підставою для відмови в позові.

Згідно з п.6 Прикінцевих  та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року правила ЦК України 2003 року про позовну давність застосовуються лише до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Спеціальний строк позовної давності – у три місяці, встановлений ст.233 КЗпП України позивачем також пропущений.

Враховуючи, що строк на пред’явлення ОСОБА_5 позову про відшкодування моральної шкоди сплив у 2003 році і питання про поновлення пропущеного строку позивачем не ставилось, підстав для задоволення його позову у суду першої інстанції не було.

Виходячи з наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи висновків місцевого суду не спростовують, а з матеріалів справи вбачається, що передбачені ст. 311 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення відсутні, і оскаржуване рішення судом першої інстанції ухвалене з суворим додержанням норм процесуального права та у відповідності з нормами матеріального права.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2010 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення, і протягом двох місяців може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України.

Головуючий

Судді