№ 2-42

                                                    2010 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 липня 2010 року                                                                   м. Зміїв

Зміївський районний суд Харківської області

в складі:     головуючого судді                             Шабельнікова С.К.

за участю секретаря судового засідання           Павліченко Т.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Змієві Харківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно та стягнення  суми за шлюбним договором та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним шлюбного договору,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 24 січня 2007 року звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2, в якій просила визнати на умовах шлюбного договору за нею право власності на Ѕ   частину нежитлової будівлі /столярного цеху/, розташованої по АДРЕСА_1 зареєстрованої на ОСОБА_2, відповідно до порядку розподілу майна подружжя, який встановлений шлюбним договором. Також просила на умовах шлюбного договору стягнути з ОСОБА_2 на її користь 6000 доларів США та судові витрати.

В позовній заяві ОСОБА_1 вказала, що 3 березня 2001 року між нею та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб. 7 березня 2001 року між ними в нотаріальному порядку був укладений та посвідчений державним нотаріусом шлюбний договір. Відповідно до п. 2 шлюбного договору, у випадку розірвання шлюбу та розділу майна, що є спільною власністю, був встановлений порядок визначення частин в спільному майні: при розірванні шлюбу з ініціативи ОСОБА_2, все спільне майно буде належати їй, а також ОСОБА_2 належить виплатити на її користь 13000000 крб., що відповідно до офіційного курсу валют Національного банку Республіки Білорусь не повинно перевищувати 10000 доларів    США.       На момент подання позову сума складала 6000  доларів США. Рішенням суду Партизанського району м. Мінська від 8 квітня 2005 року з ініціативи та по заяві ОСОБА_2 шлюб між ними розірвано. В період шлюбу на ім'я ОСОБА_2 було придбано 1/2   частину нежитлової будівлі /столярного цеху/, розташованої по вул. Лісній в с. Соколове Зміївського району Харківської області. Зазначений шлюбний договір дійсний, він не змінений, не доповнений та ніхто з сторін від нього не відмовлявся. Просила задовольнити позов в повному обсязі, посилаючись на умови укладеного шлюбного договору.

ОСОБА_2 10 вересня 2008 року подав до суду  зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1, в якій просив визнати недійсним п. 3  шлюбного договору від 7 березня 2001 року, укладеного між ним та ОСОБА_1 /а.с.110а; 209/.

28 січня 2010 року під час попереднього судового засідання ОСОБА_2 подав уточнену позовну заяву в остаточній редакції, в якій він просив визнати недійсним  п. 2 шлюбного договору від 7 березня 2001 року, укладеного між ним та ОСОБА_1   В позові він зазначив, що 3   березня 2001 року між ним та відповідачкою відділом ЗАГС адміністрації Партизанського району м. Мінська Республіки Білорусь був зареєстрований шлюб. 7 березня 2001 року він та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір. Пунктом 2 цього шлюбного договору визначено, що у випадку розірвання шлюбу з його ініціативи, все спільно набуте майно буде належати ОСОБА_1 Крім цього він повинен буде виплати відповідачці грошові кошти у розмірі 10000 доларів США, а у випадку розірвання шлюбу з ініціативи відповідачки у її власність переходить 2/3 частини спільного майна, йому ж буде належатиме тільки 1/3 частина. Вважав, що зазначений пункт шлюбного договору суперечить нормам законодавства України. На його думку, всупереч положенням цивільного та сімейного права України пунктом 2 шлюбного договору він поставлений у вкрай невигідне матеріальне становище. Зазначений пункт шлюбного договору значно зменшує обсяг належних йому майнових прав у порівняні з тим обсягом прав, який закріплено чинним законодавством України /а.с. 154-156/.

Позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася. Ухвалою Зміївського районного суду Харківської області від 18 травня 2009 року за клопотанням представника ОСОБА_1 - прокурора Руденко Д.О. було направлено до компетентного суду Республіки Білорусь судове доручення на підставі Конвенції про правову допомогу та правових відносинах по цивільним, сімейним та кримінальним справам.  3 березня 2010 року до канцелярії суду надійшов протокол суду Партизанського району м. Мінська від 7 грудня 2009 року про вручення судових документів та   виконання    окремих    процесуальних    дій   стосовно ОСОБА_1 З протоколу судового засідання суду Партизанського району м. Мінська від 7 грудня 2009 року вбачається, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 пояснила,  що вона підтримує і наполягає на задоволенні позовних вимог за її позовом до ОСОБА_2, а також доповнює їх та просить стягнути з нього на її користь половину доходів отриманих з їхнього спільного майна, що знаходиться по вул. Лісній в с. Соколово Зміївського району Харківської області за термін з 8 квітня 2005 року по день ухвалення рішення по справі. При цьому в обґрунтування пред’явлених  позовних вимог   посилалася на доводи викладені нею в позовній заяві. В якості додаткових доказів пропонувала дослідити судом копію позовної заяви про розірвання шлюбу від 11 березня 2005 року. Також пояснила, що не буде приймати участі при розгляді справи в суді, згодна щоб справа розглядалася за її відсутністю, оскільки в справі бере участь її представник.  Зустрічний позов ОСОБА_2  до неї  вона не визнає, вважає його не обґрунтованим, оскільки ОСОБА_2 добровільно укладав шлюбний договір, а нотаріус, який його посвідчував, все роз’яснював та не здійснював будь-якого впливу. При цьому в обґрунтування своєї позиції, заперечуючи проти задоволення зустрічного позову, посилалася на позовну заяву про розірвання шлюбу  від 11 березня 2005 року, як  доказ, що доводить обґрунтованість її  доводів.  / а.с. 205-207/  

Представник ОСОБА_1 - прокурор Калашник В.В. в судовому засіданні, під час розгляду справи по суті, пояснив, що наполягає на задоволені позову ОСОБА_1 в повному обсязі та просить відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним шлюбного договору в повному обсязі. Крім того, пояснив, що враховуючи зміст позовної заяви та доводів, викладених в ній позивачем ОСОБА_1 для вирішенні спору необхідно застосовувати національне законодавство України, оскільки саме на норми законодавства України в обґрунтування своїх позовних вимог посилається позивач ОСОБА_1

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 та його представник адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні наполягали на задоволенні зустрічного позову та вважали, що первинний позов ОСОБА_1 є необгрунтованим і таким, що не відповідає вимогам законодавства України, а тому не підлягає задоволенню. Також ОСОБА_2 пояснив, що є юридично необізнаним і тому уклав шлюбній договір з ОСОБА_1 на умовах, які істотно ущемляють його майнові права.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

3 березня 2001 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований у відділі ЗАГС Партизанського району м. Мінська, актовий запис № 152.

З ксерокопії рішення суду Партизанського району м. Мінську від 8 квітня 2005 року, виходячи з її змісту, вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, зареєстрований 3 березня 2001 року у відділі ЗАГС Партизанського району м. Мінська, актовий запис за № 152 - розірвано /а.с. 8/.

7 березня 2001 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюбний договір, який посвідчений того ж дня державним нотаріусом державної нотаріальної контори Партизанського району м. Мінська та зареєстровано в реєстрі за № 1К-563 /а.с. 209/.

Відповідно до п. 1 шлюбного договору все майно, що належить кожному з них до реєстрації шлюбу, а також інше майно, отримане кожним з них після укладення договору, в порядку дарування або спадкування залишається у власності того, кому воно дароване або кому передане в спадщину, також в тому випадку, коли здійснені в період шлюбу вкладення в дане майно значно збільшить його вартість, незалежно з яких джерел здійснювались вкладення та їх суми.

Відповідно до п. 2 шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу та розділу майна, що є сумісною власністю, встановлюється наступний порядок визначення частин в сумісному майні: при розірванні шлюбу з ініціативи ОСОБА_2, все сумісно набуте майно буде належати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 сплачує суму в розмірі 13000000 рублів, що в еквіваленті до долару США на день виплати не повинно перевищувати суму 10000 доларів за курсом Національного Банку Республіки Білорусь. При розірванні шлюбу з ініціативи ОСОБА_1, все сумісне  майно буде належати: 1/3 частина -ОСОБА_2, а 2/3 частини - ОСОБА_1

20 вересня 2003 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, з однієї сторони, та ОСОБА_9 і ОСОБА_2, з іншої сторони, було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі по вул. Лісна в с. Соколове Зміївського району Харківської області. Будівля ОСОБА_9 та ОСОБА_2 була придбана в рівних частинах /а.с. 6/. Даний факт також підтверджується довідкою № 383 від 31 жовтня 2006 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, які видано КП «Зміївське бюро технічної інвентаризації» /а.с. 225-226/.

 Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конвенції  про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, документи,  що  на  території  однієї  з Договірних Сторін виготовлені  або  засвідчені  установою  або  спеціально   на   те уповноваженою  особою  в  межах  їх  компетенції і за установленою формою скріплені гербовою печаткою,  приймаються  на  територіях  інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення.

Статтею 27 ч. 5 Конвенції  про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах встановлено, що правовідносини   подружжя,  що  стосується  їх  нерухомого майна,  визначаються  за  законодавством  Договірної  Сторони,  на території якої знаходиться це майно.

Сторонами при вирішенні спору вибрано законодавство України. Це вбачається зі змісту позовних заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_10, в яких вони посилаються на застосування законодавства України при вирішенні спорів, які виникли між ними,  щодо вирішення їх по суті в суді. Крім того, прокурор, що здійснює представництво інтересів позивача за первісним позовом ОСОБА_1, пояснив в судовому засіданні про те, що враховуючи зміст позовної заяви та доводів, викладених в ній позивачем ОСОБА_1 для вирішенні спору необхідно застосовувати національне законодавство України, оскільки саме на норми законодавства України в обґрунтування своїх позовних вимог посилається позивач ОСОБА_1   Тому суд застосовує законодавство України, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами.

Ст. 3 Кодексу про шлюб та сім'ю України передбачено, що  відповідно до закріпленої Конституцією  України /ст.24/ рівності прав жінки і чоловіка в Україні  вони  мають  у  сімейних відносинах рівні особисті і майнові права.    

Відповідно до ч. 1ст. 4 Кодексу про шлюб та сім'ю України, усі громадяни мають рівні права у сімейних відносинах.

Відповідно до ч. 2ст. 4 Кодексу про шлюб та сім'ю України, не допускається будь-яке пряме чи непряме  обмеження  прав, встановлення  прямих  чи  непрямих  переваг  при  одруженні  і   в сімейних  відносинах  залежно  від   походження,   соціального   і майнового  стану,  расової  і  національної   належності,   статі, освіти, мови, ставлення  до  релігії,  роду  і  характеру  занять, місця проживання та інших обставин.

Ст. 27 Кодексу про шлюб та сім'ю України встановлено, що подружжя може укладати  між  собою  всі  дозволені  законом майнові угоди.  Проте угоди  між  ними,  спрямовані  на  обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, недійсні і не обов'язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб.

Згідно ч. 1 ст. 271  Кодексу про шлюб та сім'ю України, особи, які  беруть  шлюб,  мають  право  за  власним бажанням укладати  угоду  щодо  вирішення  питань  життя   сім'ї   (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя.

Згідно ч. 2 ст. 271  Кодексу про шлюб та сім'ю України,  умови шлюбного  контракту  не  можуть  погіршувати  становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

  Згідно ч. 3 ст. 271  Кодексу про шлюб та сім'ю України, порядок укладення шлюбного контракту  визначається  Кабінетом Міністрів України.

Згідно Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою КМУ  від 16 червня 1993 року, який був чинним на момент укладення шлюбного договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, тобто - 7 березня 2001 року, у п. 8 вказано, що шлюбний контракт визнається судом недійсним у випадках недодержання умов цього Порядку, або укладання контракту після реєстрації шлюбу, а також у разі погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Ст. 41 ч. 1 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року) визначено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані  на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Ст. 41 ч. 2 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року) передбачено,  що угоди можуть бути односторонніми і дво- або  багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. 1 ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), недійсною є та угода, що  не  відповідає  вимогам   закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до ч. 2 ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), по недійсній  угоді  кожна  з  сторін  зобов'язана  повернути другій  стороні  все  одержане  за  угодою,  а  при   неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені  законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), угода, визнана недійсною, вважається недійсною з  моменту  її укладення.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на  майбутнє,  дія  угоди  визнається  недійсною  і припиняється на майбутнє.

Згідно ст. 60 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності  інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б  укладена  і без включення недійсної її частини.

Згідно ч. 1 ст. 61 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), угода визнається укладеною  під  відкладальною  умовою,  якщо сторони поставили виникнення прав і обов'язків  у  залежність  від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.

Згідно ч. 2 ст. 61 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), угода визнається  укладеною  під  скасувальною  умовою,  якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків  у  залежність  від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.

Відповідно до ч. 4 ст. 61 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року),  якщо настанню  умови  недобросовісно  сприяла  сторона,  якій настання умови вигідне, то вважається, що умова не настала.

Відповідно до ст.10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.  

В силу ч. 1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України,  кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи, що шлюбні відносини та пов’язаний з ними шлюбний договір, виникли між сторонами по справі  у березні 2001 року, суд застосовує при вирішенні спору норми законодавства України, чинного на той час.  

Як вбачається зі змісту шлюбного договору, а саме п. 2, у разі розірвання шлюбу він істотно обмежує майнові права та інтереси ОСОБА_2, як одного із подружжя, що суперечить положенням законодавства України, яке діяло на час укладення шлюбу та шлюбного договору, а саме Кодексу про шлюб та сім’ю і Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою КМУ від 16 червня 1993 року та ст. 24 Конституції України. Згідно положень статті 271 КпШС, право на укладання шлюбу надавалася особам, які беруть шлюб. Тобто таке право надавалося тим особам, хто подав заяву про реєстрацію шлюбу, тобто наречених. Тому ті громадяни (чоловік та жінка), які вже перебували у шлюбі право укладати шлюбний контракт не мали. Відповідно до ст. 271  КпШС, умови шлюбного контракту не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Отже закріплення в шлюбному контракті нерівності часток у майні, набутому під час шлюбу, належить вважати як погіршення становища одного з подружжя.            

 Положення п. 2 шлюбного договору не відповідало моральним засадам суспільства  та вимогам законодавства України, яке було чинним на момент його укладення,  а тому в цій частині шлюбний договір належить визнати недійсним з  моменту  його укладення, задовольнивши зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в повному обсязі.

Відповідно до ст.ст. 10 та 11 ЦПК України, суд розглядає позов ОСОБА_11 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно та стягнення  суми за шлюбним договором в межах заявлених позовних вимог. З інших підстав позивачем ОСОБА_1 вимоги про поділ сумісного майна подружжя не заявлялися.

Враховуючи, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 пред’являє позовні вимоги до ОСОБА_2 на підставі умов шлюбного договору та обґрунтовує їх положеннями саме п. 2 цього договору, а також те, що суд дійшов висновку про їх недійсність, – її позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Крім того, вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 50% доходів зароблених з використанням спільного майна (а.с. 206) стягненню не підлягають, оскільки не містять будь-яких розрахунків. Доказів того, що за термін з 8 квітня 2005 року по день ухвалення судом рішення по справі ОСОБА_2 було отримано доходи від підприємницької діяльності завдяки використанню спільного майна колишнього подружжя суду не надано, а клопотань про витребування відповідних доказів позивачем ОСОБА_1 або її представником з цих підстав не заявлялося. В якості доказів, з приводу пред’явлених позовних вимог, ОСОБА_1 надано суду копію позовної заяви про розірвання шлюбу, ксерокопію рішення суду Партизанського району м. Мінська про розірвання шлюбу від 8 квітня 2005 року та шлюбний договір. Інших доказів в обґрунтування пред’явлених позовних вимог а ні ОСОБА_1, а ні її представник – прокурор, в судовому засіданні суду не надали.

Відповідно до ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні  можуть  бути  визнані  та  виконані  рішення іноземних судів у справах,  що виникають  з  цивільних,  трудових, сімейних та господарських правовідносин,  вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині,  що стосується відшкодування шкоди та  заподіяних  збитків,  а  також рішення іноземних арбітражів та інших органів  іноземних  держав,  до  компетенції  яких  належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.  

Відповідно до ст. 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Крім того, відповідно до статті 400 та 401 ЦПК України з приводу визнання рішення суду, що не підлягає примусовому виконанню, заінтересованою особою подається клопотання до суду в порядку, встановленому ст. ст. 392-394 ЦПК України. Доказів того, що ОСОБА_1 зверталася до суду загальної юрисдикції України з відповідним клопотанням суду не надано.  

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та необхідності відмови в їх задоволенні в повному обсязі.

Керуючись: ст. 24 Конституції України, ст.ст. 13, 27 Конвенції  про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах; ст.ст. 81, 82 Закону України «Про міжнародне приватне право»; Порядком укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою КМУ  від 16 червня 1993 року; ст.ст. 41, 48, 59, 60, 61 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року); ст.ст. 3, 4, 27, 271  Кодексу про шлюб та сім'ю України; ст.ст. 10, 11, 60, 169, 208-209, 212-215 ЦПК, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовну ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно та стягнення  суми за шлюбним договором – відмовити в повному обсязі.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним шлюбного договору – задовольнити в повному обсязі.

Визнати п. 2 шлюбного договору, укладеного 7 березня 2001 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, який посвідчений державним нотаріусом державної нотаріальної контори Партизанського району м. Мінська та зареєстровано в реєстрі за № 1К-563, - недійсним.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано протягом  десяти  днів з дня проголошення рішення. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, рішення набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.  

Заяву про апеляційне оскарження рішення може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до апеляційного суду Харківської області через Зміївський районний суд Харківської області.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

    Головуючий: