Дата документу 16.08.2021 Справа № 336/3145/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 336/3145/20

Провадження №22-ц/807/2962/21

Головуючий в 1-й інстанції – Дацюк О.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2021 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.,

суддів:Крилової О.В., Полякова О.З.,

секретарОстащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2021 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 29 червня 2021 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визначення місця проживання дитини,-

ВСТАНОВИВ:

У червні 2020 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , вказуючи, що сторони є батьками неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після припинення стосунків між сторонами залишився мешкати разом із матір`ю ОСОБА_1 05.05.2020 року після сварки ОСОБА_1 із батьками позивач ОСОБА_2 забрав дитину до себе зі згоди ОСОБА_1 , вважаючи, що для дитини існує загроза. Вказуючи, що ним створені для сина належні умови проживання, він виховує сина та доглядає за ним, маючи для того достатньо часу, оскільки звільнився з роботи, натомість як в родині відповідача наявні випадки зловживання спиртними напоями та сварки, просив визначити місце проживання малолітньої дитини із собою.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2021 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визначення місця проживання дитини задоволено.

Визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за місцем його проживання.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 840,80 гривень (вісімсот сорок гривень 80 коп).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що ухвалюючи рішення у справі суд першої інстанції належним чином не мотивував його, не зазначив з яких підстав враховуючи висновок органу опіки та піклування, згідно якого рекомендовано визначити місце проживання малолітньої дитини з матір`ю, суд вирішив задовольнити вимоги позову, визначивши місце проживання дитини з батьком, враховуючи також ту обставину, що позивач офіційно не працевлаштований, а відповідно не встановлено способу матеріального забезпечення дитини. Крім того, судом не враховано, що відповідачка у справі забезпечена житлом на праві спільної часткової власності, в якому зараз мешкає, та частка якого належить малолітньому сину. Відповідачка офіційно працевлаштована, на обліку у психіатра і нарколога не перебуває, відповідно акту обстеження побутових умов, малолітній ОСОБА_3 в квартирі відповідача має належні умови проживання. При цьому доказів на спростування доводів відповідачки позивачем надано не було та відповідним чином не доведено наявність більш сприятливих умов для проживання та розвитку дитини за місцем проживання батька.

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника – адвоката Штабовенко Д.В. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджено копією свідоцтва про народження.

Малолітній ОСОБА_3 разом із батьком мешкає у трикімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_4 .

З довідки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» вбачається, що ОСОБА_3 перебуває на обліку у медичному закладі, укладена декларація із лікарем-педіатром, дитина здорова, до липня 2020 року дитина з`являлася на прийом із матір`ю, з липня 2020 року з батьком та бабусею.

Згідно із довідки голови ЖБК «Машинобудівник 22» ОСОБА_2 за місцем проживання характеризується позитивно.

Згідно із характеристики, виданої головою правління ОСББ «Затишний дім-468» ОСОБА_1 характеризується за місцем проживання позитивно, мешкає разом із батьками.

Відповідно до акту обстеження умов проживання квартира АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , 480 є двокімнатною, де зареєстровані та фактично мешкають ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . У кімнаті, яку займає ОСОБА_1 зроблений ремонт, наявні дитячі речі, меблі та іграшки.

Згідно із відповіддю Шевченківського ВП Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області 05.05.2020 року о 20.08 годині до Шевченківського ВП зі служби 102 надійшло повідомлення від ОСОБА_1 про те, що у АДРЕСА_3 батьки у нетверезому стані забрали дитину та вигнали заявницю з місця проживання. Після прибуття на місце працівників поліції конфлікт було усунуто, ОСОБА_1 зібрала речі та поїхала до свого співмешканця.

11.06.2020 року ОСОБА_1 зверталась до поліції з приводу створення ОСОБА_2 перешкод у спілкуванні з дитиною.

З досліджених аудіо та відеозаписів вбачається, що між сторонами склались конфліктні відносини з приводу спілкування з дитиною та виникають конфлікти під час відвідування ОСОБА_1 сина.

Згідно із висновком районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району від 27.05.2021 року орган опіки та піклування вважає доцільним визначення місця проживання ОСОБА_3 разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Задовольняючи вимоги позову, суд першої інстанції зазначив, що на момент розгляду справи ОСОБА_2 має кращі побутові умови, адже мешкає у квартирі, яка належить його батьку на праві приватної власності, в якій виділено окрему кімнату для дитини, яка облаштована усім необхідним. При цьому позивач має більше вільного часу, адже не працює та має змогу здійснювати догляд за сином. ОСОБА_1 у свою чергу мешкає у квартирі, яка не приватизована, та відповідачем не надано документів на підтвердження права користування цією квартирою у відповідача. У зазначеній квартирі ОСОБА_1 має намір мешкати в одній кімнаті разом із сином, отже дитина не матиме свого власного приміщення, а у майбутньому по мірі дорослішання це може створити певні побутові складнощі. ОСОБА_1 працює, отже має менше часу для виховання сина. Між ОСОБА_1 та її батьками виникали конфлікти, які досягли того рівня, за якого ОСОБА_1 потребувала втручання поліції та була вимушена разом із сином покинути місце свого проживання. Різка зміна оточення дитини та кола її спілкування безумовно може негативно відобразитись на психологічному стані дитини, зменшити у неї відчуття безпеки та комфорту, таким чином в інтересах дитини з метою забезпечення їй найкращих умов є правильним визначити місце проживання ОСОБА_3 разом із батьком ОСОБА_2 .

З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно зі статтями 8, 11, 15 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

При визначенні місця проживання дитини у разі окремого проживання батьків застосовується принцип забезпечення якнайкращих інтересів дитини.

За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.

Отже, найкращі інтереси дітей повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків (правовий висновок Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року в справі № 6-1945цс17).

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі "Олсон проти Швеції" (№ 2) від 27 листопада 1992 року, ОСОБА_2, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Незважаючи на принцип ст.6 Декларації Прав дитини, якою передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір"ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає переваги та керується ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що ОСОБА_2 постійно піклується про дитину, бере участь у її духовному та фізичному розвиткові, разом з дитиною відвідує прийоми лікаря педіатра з липня 2020 року, забезпечив сина належними побутовими умовами, жодним чином не перешкоджає спілкуванню дитини з матір`ю.

Судова колегія враховує висновок Районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, як органу опіки та піклування № 22.04/01-34-417 від 27.05.2021 року, за яким орган опіки та піклування, вважає за доцільне визначити проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю ОСОБА_1 .

Між тим, слід констатувати, що висновок про визначення місця проживання дитини не мотивований. Згідно тексту висновку зазначено дані щодо житлово-побутових умов, які створив кожний із батьків для малолітнього сина за місцем свого мешкання, і які в рівній мірі є належними. Зазначено про відвідування дитиною лікаря педіатра до липня 2020 року разом із матір`ю, з липня 2020 року з батьком. Вказано про наявність позитивних характеристик з місця проживання та роботи сторін у справі.

У відповідності до правової позиції, висловленої в ухвалі від 11.05.2012 р. у справі № 6-41653св11 Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, відповідно до положень принципу № 7 абз. 2 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією № 1385 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (995-384), найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Враховуючи обставини за якими дитина стала проживати з батьком, а саме наявність конфліктної ситуації, яка виникла між відповідачкою та її батьками, вирішення якої потребувало втручання поліції, факт добровільної передачі матір`ю малолітньої дитини батькові для постійного проживання з метою уникнення негативного психоемоційного впливу на дитину в результаті сварок, які мають не поодинокі випадки, а також ті обставини, що відповідачка продовжує проживати зі своїми батьками, а малолітня дитина більше року проживає з батьком, і відповідно звикла до певної обстановки, осіб які проживають з нею (батько, баба, дідусь), певним чином адаптувалася, враховуючи відсутність перешкод у спілкуванні матері та дитини, колегія суддів апеляційного суду, зважаючи також на відсутність зустрічних вимог відповідачки про визначення місця проживання дитини з нею, вважає що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих та законних висновків щодо задоволення вимог позову.

Слід зауважити, що під забороною розлучення дитини зі своєю матір`ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов`язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява № 10383/09).

У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов`язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.

Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Великою Палатою Верховного Суду прийнято постанову 17 жовтня 2018 року, якою відступлено від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. В постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, а тому не є суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2021 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 19 серпня 2021 року

       Судді:                                        С.В. Кухар

                                                                       О.В. Крилова

                                                                                                                                                                               О.З. Поляков