Постанова

Іменем України

19 серпня 2021 року

місто Київ

справа № 159/3060/19

провадження № 61-2506св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Ковельський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 грудня 2019 року у складі судді Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2019 року звернулася до суду із позовом, з врахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, поданої у вересні 2019 року, просила про переведення прав і обов`язків співвласника-боржника ОСОБА_2 на належну йому на праві власності частку у розмірі 38/100 у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , з проведенням відповідного перерахунку боргу, зменшивши суму боргу у розмірі 565 392, 00 грн, який підлягає стягненню із ОСОБА_2 на користь позивача на підставі рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 02 квітня 2019 року у справі № 159/5172/18, на суму вартості 38/100 частки зазначеної квартири у розмірі 513 000, 00 грн.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 01 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 у жовтні 2019 року звернулася до суду із апеляційною скаргою.

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 22 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху з метою подання належно оформленої апеляційної скарги та надання доказів на підтвердження сплати судового збору у визначеному апеляційним судом розмірі, відповідно до ціни позову, в сумі 8 565, 69 грн.

ОСОБА_1 у грудні 2019 року подала документи на підтвердження усунення недоліків апеляційної скарги, зокрема виправлену апеляційну скаргу та заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Також заявником подана заява про виправлення арифметичної помилки в ухвалі суду апеляційної інстанції від 22 листопада 2019 року в частині розрахунку судового збору, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги відповідно до ціни позову.

Додатково ОСОБА_1 подала заяву (заперечення) щодо визначеного судом розміру судового збору за подання апеляційної скарги. На переконання заявника, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовна вимога про переведення на позивача прав та обов`язків співвласника-боржника є вимогою майнового характеру, є помилковим.

Ухвалою апеляційного суду від 16 грудня 2019 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків апеляційної скарги на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 01 жовтня 2019 року. Суд апеляційної інстанції врахував заяву позивача про зменшення позовних вимог від 06 вересня 2019 року, здійснив перерахунок судового збору, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, визначив його у розмірі 8 480, 88 грн. Заперечення заявника щодо того, що зазначений позов є спором немайнового характеру, судом апеляційної інстанції відхилено.

У грудні 2019 року до суду апеляційної інстанції надійшла заява (заперечення) ОСОБА_1 , у якій вона наполягає на тому, що позов подано із вимогами немайнового характеру, тому за подання позову у цій справі сплачено судовий збір у розмірі 768, 40 грн, відповідно за подання апеляційної скарги підлягає сплаті судовий збір у розмірі 1 152, 60 грн. У зв`язку з наведеним заявник просить вирішити питання про відкриття апеляційного провадження та відстрочити сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

Ухвалою апеляційного суду від 27 грудня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 01 жовтня 2019 року визнано неподаною та повернуто заявнику.

Суд апеляційної інстанції у своїх висновках керувався тим, що заявником не усунуто виявлені недоліки, судовий збір у визначеному судом розмірі не сплачено, підстави для відстрочення сплати судового збору відсутні.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 у січні 2020 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 грудня 2019 року, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції не з`ясував питання, які позовні вимоги є майновими, а які немайновими, не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 2-340/461/16-ц (провадження № 61-34св18). На переконання заявника, зазначений позов містить вимоги немайнового характеру, тому рішення суду апеляційної інстанції із висновками про протилежне свідчить про перешкоджання у доступі до правосуддя.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У липні 2020 року на касаційну скаргу ОСОБА_5 надійшов відзив, у якому ОСОБА_2 просить касаційну скаргу задовольнити, ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 грудня 2019 року скасувати.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2020 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За правилами частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Верховний Суд в оцінці доводів касаційної скарги врахував, що ухвалою апеляційного суду від 22 листопада 2019 року апеляційну скаргу залишено без руху, а ухвалою цього ж суду від 16 грудня 2019 року продовжено заявнику строк для усунення недоліків апеляційної скарги, що полягали у несплаті судового збору.

Відповідно до частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.

Пунктом 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України передбачено, що до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно зі статтею 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що судовий збір за подання апеляційної скарги у цій справі підлягав сплаті у розмірі за ставками, визначеними за подання позову немайнового характеру, Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до частини другої статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Судовий збір не повинен обмежувати право заявника на доступ до правосуддя, його розмір має бути розумним. Водночас, судовий збір виконує роль обмежувального заходу, який попереджає подання необґрунтованих й безпідставних позовів та перенавантаження судів.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення тощо.

Підпунктами 1, 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено ставки справляння судового збору за подання до суду позовної заяви майнового та немайнового характеру. Розмір судового збору визначається у відсотковому співвідношенні до ціни позову або у фіксованому розмірі.

Критеріями визначення характеру пред`явленої позовної вимоги як майнової або немайнової предмет спору, ціна позову та правова природа процесуальної вимоги, викладеної у позовній заяві.

ОСОБА_1 у червні 2019 року звернулася до суду із позовом, розмір вимог якого зменшила у вересні 2019 року, про переведення на неї як позивача прав і обов`язків співвласника-боржника на належну відповідачу частку нерухомого майна, вартісна оцінка якої (частки) становить 513 000, 00 грн.

Тобто зазначений позов спрямовано на припинення права відповідача ОСОБА_2 щодо належної йому частки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , та набуття цих прав позивачем.

Зазначений спір вирішується шляхом подання самостійного (окремого) позову, який не може оцінюватися як клопотання про визначення порядку виконання рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 02 квітня 2019 року у справі № 159/5172/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення боргу за договором позики, тобто такий спір із сформульованими позивачем процесуальними вимогами стосується припинення права власності відповідача на певне майно та набуття права власності позивачем на частку нерухомого майна.

Згідно з пунктами 2, 9 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна.

Позовна вимога майнового характеру - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає майнове благо, що підлягає грошовій оцінці. Тобто будь-який майновий спір передбачає можливість визначення ціни пред`явленого позову. Видами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з набуттям прав власності на певне майно, зокрема й грошові суми.

Судовий збір за подання позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомого майна - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру. Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні пред`явленого позову.

Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом потрібно розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Відповідні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17 (провадження № 12-76гс18) та від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 (провадження № 12-36гс20).

ОСОБА_1 , звертаючись до суду із позовом, визначила його ціну, яка була виражена у вартості частки спірного нерухомого майна, належної відповідачу, права і обов`язки на яке просила перевести на свою користь.

Додатково Верховним Судом враховано, що відповідно до усталеної практики суду касаційної інстанції розгляд справ за такими вимогами здійснюється як за вимогами майнового характеру, що підтверджується, зокрема процесуальною вимогою щодо необхідності здійснення заявником у такій справі сплати судового збору у відповідному розмірі (ухвала Верховного Суду від 16 листопада 2020 року у справі № 520/409/16-ц (провадження

№ 61-15861ск20)).

Отже, наведене дає підстави для висновку, що подання до суду позову із вимогою про переведення прав та обов`язків співвласника-боржника на належну йому на праві власності частку нерухомого майна із визначенням позивачем ціни позову, яка розрахована із вартості цієї частки, тоді коли вирішення таких вимог направлено на вибуття із власності фізичної особи нерухомого майна та набуття права власності на це майно іншою особою, є спором майнового характеру.

Враховуючи наведене, під час постановлення оскарженої позивачем ухвали від 27 грудня 2019 року апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених частиною третьою статті 185 ЦПК України, для визнання неподаною та повернення апеляційної скарги ОСОБА_1 у зв`язку із несплатою судового збору за подання апеляційної скарги, у визначеному судом розмірі виходячи із вимог позову майнового характеру.

В оцінці процесуальної поведінки заявника Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 , вважаючи, що належним до сплати є судовий збір, обрахований за ставками для вимог немайнового характеру, ані до апеляційної скарги, ані до заяв (заперечень), поданих на виконання ухвали суду апеляційної інстанції про залишення апеляційної скарги без руху, про продовження строку для усунення недоліків апеляційної скарги, не надала суду докази на підтвердження сплати судового збору у розмірі, який вона вважала належним до сплати. Така процесуальна поведінка заявника свідчить про відсутність наміру сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги ані за ставками судового збору для вимог немайнового характеру, ані за ставками для вимог майнового характеру, доказів неможливості сплати судового збору заявник суду не надавала, не доводила свій скрутний майновий стан тощо.

Отже, заявник не виконала вимоги процесуального закону та ухвали суду апеляційної інстанції про сплату судового збору за подання апеляційної скарги, не надала суду доказів на підтвердження вчинення таких дій, вступивши в спір із судом.

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду щодо відсутності підстав для відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги, оскільки відповідно до змісту заяви (заперечення) від 26 грудня 2019 року, зареєстрованої судом апеляційної інстанції 27 грудня 2019 року, ОСОБА_1 не навела обґрунтованих доводів на підтвердження підстав відстрочення сплати судового збору. Зазначена заява містить заперечення заявника на процесуальне рішення суду апеляційної інстанції щодо вимоги здійснити сплату судового збору за подання апеляційної скарги за ставками для вимог майнового характеру.

Верховний Суд наголошує, що касаційний розгляд справ обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, а тому перевірка законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення здійснюється Судом виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, що відповідає правилам статті 400 ЦПК України.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі не наводила доводів про протиправність одночасного відхилення судом апеляційної інстанції клопотання про відстрочення сплати судового збору та повернення апеляційної скарги у зв`язку з неусуненням недоліків, а також не зазначила про те, що у разі отримання нею ухвали суду про відмову у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору вона б вчинила дії зі сплати судового збору у розмірі, визначеному судом апеляційної інстанції в ухвалі про залишення її апеляційної скарги без руху (з урахуванням ухвали суду про продовження строку для усунення недоліків апеляційної скарги).

Звернення ОСОБА_1 з касаційною скаргою свідчить про те, що вона як у суді апеляційної інстанції, так й у суді касаційної інстанції наполягає на тому, що належним до сплати у справі, яка переглядається, є судовий збір, визначений за ставками для вимог немайнового характеру. Такі заперечення заявника, на переконання Верховного Суду, свідчать про відсутність намірів у ОСОБА_1 виконувати правомірні вимоги суду апеляційної інстанції про сплату судового збору у розмірі за ставками для вимог майнового характеру, зводяться до помилкового тлумачення заявником норм матеріального та процесуального права, що створило для неї самої перешкоди для реалізації нею ж її права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Саме непогодження заявника із правовими висновками апеляційного суду щодо майнового характеру позовних вимог у справі, яка переглядається, яке ґрунтується на помилковому тлумаченні норм матеріального та процесуального права та від яких залежить визначення належного до сплати розміру судового збору, призвело до настання для ОСОБА_1 таких правових наслідків, як повернення її апеляційної скарги у зв`язку з неусуненням недоліків.

Верховний Суд врахував, що з моменту подання апеляційної скарги (31 жовтня 2019 року) до моменту її повернення апеляційним судом (27 грудня 2019 року) заявник мала достатньо часу для сплати судового збору за подання апеляційної скарги, проте, обравши позицію заперечення виконання законних вимог апеляційного суду, не виконала таких вимог, не вчинила дій зі сплати судового збору, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягала поверненню особі, яка її подала.

Враховуючи встановлені обставини щодо відсутності наданих заявником доказів, які б свідчили про усунення недоліків апеляційної скарги, Верховний Суд зробив висновок, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права є безпідставними.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону та узгоджуються з нормами права, які судом правильно застосовані.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте, такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (рішення у справі «Воловік проти України» від 06 грудня 2007 року, № 15123/03).

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 2-340/461/16-ц (провадження № 61-34св18), у якій зроблено висновок, що посилання судів на те, що сама по собі вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є вимогою майнового характеру і за загальним правилом оплачується судовим збором за ставками, встановленими для вимог майнового характеру, виходячи із ціни позову, є помилковими, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17 (провадження № 12-76гс18) відступила від зазначеного висновку, зазначивши, що зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача.

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція); якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.

Виходячи із зазначених критеріїв, Європейський суд з прав людини

(далі - ЄСПЛ) визнає легітимними обмеженнями, встановлені державами - членами Ради Європи щодо строків оскарження судових рішень (рішення ЄСПЛ у справі «Нешев проти Болгарії» від 28 жовтня 2004 року).

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97» проти України» № 19164/04 від 21 жовтня 2010 року).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» № 3236/03, від 03 квітня 2008 року).

Обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» ЄСПЛ зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

ЄСПЛ зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомес де ла Торре проти Іспанії»).

Оцінюючи доводи касаційної скарги про обмеження заявника у доступі до правосуддя, Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції двічі надавав можливість ОСОБА_1 усунути недоліки апеляційної скарги шляхом сплати судового збору у визначеному судом розмірі, невиконання законної процесуальної вимоги мало своїм наслідком обґрунтоване повернення апеляційної скарги заявнику, а тому відсутні підстави вважати, що заявник був обмежений у доступі до правосуддя.

Також Верховний Суд врахував положення частини сьомої статті 185 ЦПК України, відповідно до якого повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви. Тобто заявник після усунення обставин, які стали підставою для повернення апеляційної скарги, із дотримання вимог, зокрема статті 356 ЦПК України вправі звернутися повторно із апеляційною скаргою.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного застосування цих норм під час вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року № 303А, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, № 49684/99).

Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко