Справа №2-22

                2010р.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"01" липня 2010 року   Якимівський районний суд  Запорізької області у складі:

головуючого судді – Федорець С.В.

при секретарі -     Шеліповій Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт Якимівка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнання правочину купівлі-продажу житлового будинку недійсним, витребування майна у добросовісного набувача та визнання права власності на нерухоме майно, суд

          В С Т А Н О В И В :

        Позивачка звернулася з позовом до відповідачів про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнання правочину купівлі-продажу житлового будинку недійсним, витребування майна у добросовісного набувача та визнання права власності на нерухоме майно, за наступними підставами.        

        30.05.1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. Під час перебування у шлюбі, а саме – 29 червня 2006 року, подружжям було придбано житловий АДРЕСА_1. Наприкінці 2007 року позивачка звернулася до відповідача ОСОБА_2 з позовом про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя. Рішенням Якимівського районного суду шлюб між сторонами було розірвано та за кожним з них було визнано право власності по ? частині житлового АДРЕСА_1. Апеляційним судом Запорізької області вказане рішення Якимівського районного суда було залишено в силі, однак ухвалою Верховного Суду України від 16.09.2009 року це рішення було скасовано у частині поділу майна подружжя. Під час перебування справи у Верховному Суді України, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу частини зазначеного житлового будинку від 27.09.2008 року, укладеного між ним та позивачкою, згідно до якого позивачка продала йому належну їй ? частину житлового АДРЕСА_1. Рішенням Якимівського районного суду від 05.09.2008 року вказаний договір був визнаний дійсним і за ОСОБА_2 було визнано право власності на цей житловий будинок. 24.09.2008 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу вказаного будинку з відповідачем ОСОБА_3 Однак, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14.01.2010 року рішення Якимівського районного суду про визнання дійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та визнання права власності на житловий АДРЕСА_1, було скасовано. Враховуючи викладене, позивачка вважає, що, оскільки даний будинок був придбаний нею та відповідачем ОСОБА_2 у період шлюбу, він є спільною сумісною власністю їх як подружжя, так як був придбаний на спільні кошти з сімейного бюджету. Таким чином, на думку позивачки, укладаючи договір купівлі-продажу спірного будинку з ОСОБА_3, ОСОБА_2 без її згоди розпорядився майном, що перебувало у їх спільній сумісній власності, тому ця угода повинна бути визнана недійсною. Також позивачка зазначає, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного будинку, однак, оскільки частка цього будинку вибула з її володіння без її відому, так як ОСОБА_2 розпорядився цим будинком як одноособовий власник, без її згоди та не повідомив її про це, то дане майно може бути витребувано у відповідача ОСОБА_3

        На підставі викладеного позивачка просить правочин купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 24.09.2008 року, визнати недійсним, витребувати у ОСОБА_3 з володіння зазначений будинок та провести його поділ між нею та відповідачем ОСОБА_2 як спільної сумісної власності подружжя, визнавши за кожним з них право власності на ? частину цього будинку.

        У судовому засіданні позивачка на задоволенні позову наполягає у повному обсязі, пояснила, що у період шлюбу з відповідачем ОСОБА_2 ними за спільні кошти було придбано житловий АДРЕСА_1. При цьому, для купівлі та обладнання даного спірного будинку, як стверджує позивачка, були направлені не лише кошти, які були отримані від продажу належного відповідачеві особисто житлового будинку по АДРЕСА_2, а й кошти, отримані нею від продажу належного їй особисто магазину по АДРЕСА_3. Крім того, це були витрати з сімейного бюджету, які вони з відповідачем ОСОБА_2 планували спільно, як подружжя. Також позивачка пояснила, що про те, що відповідач ОСОБА_2 продав будинок по АДРЕСА_1 відповідачеві ОСОБА_3, їй відомо не було, згоди на продаж цього будинку вона не надавала і про угоду-купівлі-продажу ОСОБА_2 сповіщена не була.

        Представник позивачки ОСОБА_4 у судовому засіданні повністю підтримав позицію позивачки, на задоволенні позову наполягає у повному обсязі.

        Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позов не визнав повністю, пояснив, що йому особисто, до укладення шлюбу з позивачкою, на праві власності належав житловий АДРЕСА_2. Після укладення шлюбу з позивачкою 30.05.1997 року, вони проживали однією сім’єю у зазначеному будинку на протязі восьми років. У 2005 році позивачка запропонувала придбати спільне житло, а, оскільки коштів на це у родині не було, ОСОБА_2 вирішив продати належний йому АДРЕСА_2, що й зробив, отримавши від продажу 7500 долларів США, з яких 2800 долларів США було витрачено на придбання спірного АДРЕСА_1, 2200 долларів США – на його обладнання, 1000 долларів на погашення боргів родини, 1000 долларів – на проведення газового опалення у магазині, що належав позивачці, по АДРЕСА_3. Таким чином, відповідач ОСОБА_2 вважає, що спірний будинок був придбаний за його особисті кошти, а не за рахунок сімейного бюджету, тому це є його особистою власністю, а не спільною власністю подружжя. Крім того, відповідач ОСОБА_2 також пояснив, що позивачка 26.11.2007 року звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя і рішенням суду від 14.01.2008 року за нею було визнано право власності на ? частину АДРЕСА_1, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22.04.2008 року вказане рішення було залишено без змін. Після цього, 27.08.2008 року, між ОСОБА_2 та позивачкою було укладено договір купівлі-продажу, за яким позивачка продала відповідачеві належну їй ? частину спірного будинку. Рішенням суду від 05.09.2008 року цей договір було визнано дійсним та за ОСОБА_2. було визнано право власності на весь АДРЕСА_1, рішення суду набрало законної чинності 15.09.2008 року. Після цього, 24.09.2008 року ОСОБА_2 продав зазначений будинок ОСОБА_3 Таким чином, відповідач зазначає, що на момент укладення ним договору купівлі-продажу спірного будинку ОСОБА_3, будинок належав йому особисто на підставі рішення суду від 05.09.2008 року, яке набрало законної чинності, тому підстав для визнання угоди купівлі-продажу між ним та ОСОБА_3 та витребування у ОСОБА_3 цього будинку немає. На підставі викладеного відповідач ОСОБА_2 просить у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

        Представник відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні його позицію підтримав повністю, проти задоволення позову заперечував.

        Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні позов не визнав повністю, пояснивши, що посилання позивачки на те, що майно (1/2 частина АДРЕСА_1) вибуло з її власності не з її волі є безпідставними, оскільки рішенням суду від 14.01.2008 року за нею було визнано право власності на ? частину АДРЕСА_1, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22.04.2008 року вказане рішення було залишено без змін. Після цього, 27.08.2008 року, між ОСОБА_2 та позивачкою було укладено договір купівлі-продажу, за яким позивачка продала відповідачеві належну їй ? частину спірного будинку. Рішенням суду від 05.09.2008 року цей договір було визнано дійсним та за ОСОБА_2. було визнано право власності на весь АДРЕСА_1, рішення суду набрало законної чинності 15.09.2008 року. Після цього, 24.09.2008 року ОСОБА_2 продав зазначений будинок ОСОБА_3 таким чином, той факт, що позивачка добровільно уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу належної їй ? частини спірного будинку, а потім не заперечувала цей факт при ухваленні рішення про дійсність цього договору свідчить про те, що позивачка точно знала про вибуття з її власності зазначеного майна, тому підстав для витребування цього майна у добросовісного набувача, яким є ОСОБА_3, на його думку, немає. Щодо визнання договору купівлі-продажу, укладеного між ним та ОСОБА_2 недійсним, відповідач ОСОБА_3 зазначив, що підстави визнання договору недійсним чітко визначені ст. 203 та ст. 215 ЦК України, у даному разі таких підстав не вбачається, тому вимога про визнання угоди недійсною є необґрунтованою. На підставі викладеного відповідач ОСОБА_3 просить відмовити у задоволенні позову.

        Представник відповідача ОСОБА_3 у судовому засіданні його позицію підтримав повністю, проти задоволення позову заперечує.

        Третя особа – приватний нотаріус ОСОБА_5 – у судове засідання не з’явився, просить розглянути справу за його відсутності, надав письмові заперечення проти позову, де зазначає, що підстав, передбачених ст. 215 ЦК України для визнання угоди недійсною, у даному разі немає, договір укладено у відповідності до норм діючого законодавства, тому вимога про визнання його недійсним є необґрунтованою.

        Представник третьої особи – АКБ «Укрсоцбанк» - у судове засідання не з’явився, просить розглянути справу за його відсутності, надав письмові заперечення проти позову, де вказав, що між банком та відповідачем ОСОБА_3 24.09.2008 року було укладено договір кредиту, за яким банк зобов’язався надати ОСОБА_3, грошові кошти у сумі 15980 долларів США, ці зобов’язання банком були виконані у повному обсязі. В якості забезпечення ОСОБА_3 виконання своїх зобов’язань за кредитним договором, було укладено договір іпотеки, предметом іпотеки є спірний будинок. Таким чином, у разі витребування цього будинку у добросовісного набувача ОСОБА_3 та визнання права власності на нього за іншими особами, позбавить банк прав відносно задоволення своїх забезпечених іпотекою вимог, у той час як при укладенні і договору кредиту і договору іпотеки були дотримані усі вимоги діючого законодавства.

        Заслухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

                        30.05.1997 року між ОСОБА_2 та позивачкою було укладено шлюб, згідно до наданої копії свідоцтва про укладення шлюбу (а.с. 3).

                За період шлюбу, 29.06.2006 року, ними було придбано житловий АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу, копію якого додано до матеріалів справи (а.с. 10).

                Ці факти сторонами у судовому засіданні не оспорюються, том суд вважає їх достовірно встановленими.

                У відповідності до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чловікові на праві спільної сумісної власності.

                Однак, при цьому ОСОБА_2 стверджує, що зазначений будинок був придбаний за його особисті кошти, отримані від продажу належного йому на праві особистої власності до шлюбу житлового АДРЕСА_2, тому спірний будинок, у відповідності до ст. 57 СК України, є його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя.

                Згідно до ст. 57 СК України, особистою приватою власністю дружини або чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

                Як було встановлено у судовому засіданні, відповідачеві ОСОБА_2 до шлюбу належав на праві власності житловий АДРЕСА_2.

                Проживши з позивачкою однією сім'єю у зазначеному будинку приблизно вісім років, вони вирішили придбати спільне житло.

                Оскільки коштів на придбання нового житла в подружжя не було, вони вирішили продати будинок, що належав відповідачеві ОСОБА_2 - №53 по АДРЕСА_2.

                Ці факти також сторонами у судовому засіданні не оспорюються.

                Однак, відповідач ОСОБА_2 стверджує, що ним було продано житловий АДРЕСА_2 за 7500 долларів США і саме з цих коштів був придбаний спірний житловий АДРЕСА_1, також кошти від продажу будинку по вул. Молодіжній, зі слів відповідача, пішли на обладнання та ремонт спірного будинку. При цьому, як зазначає ОСОБА_2, позивачка на цей час вже припинила свою підприємницьку діяльність, ніяких самостійних доходів не отримувала, навчалася у м. Харкові, де він оплачував її навчання та проживання, тобто перебувала повністю на його утриманні.

                Таким чином, відповідач ОСОБА_2 вважає, що АДРЕСА_1 був придбаний лише на його особисті кошти.

                Однак, як випливає з пояснень позивачки та відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні, увесь цей час вони вели спільне господарство, в них був спільний бюджет, рішення про витрати вони приймали сумісно, тобто дійсно вели спільне подружнє життя.

                При цьому відповідач ОСОБА_2 пояснив, що гроші від продажу будинку по вул. Молодіжній у сумі 2300 долларів США він відвіз своєму братові на зберігання, а потім віддав їх за спірний будинок. Цей факт підтвердив і допитаний у якості свідка у судовому засіданні ОСОБА_8

                Однак, суд приходить до висновку про те, що у судовому засіданні не знайшов підтвердження той факт, що відповідач ОСОБА_2 відвіз на зберігання братові саме гроші від продажу будинку по АДРЕСА_2, про те, що це саме ті гроші, свідок ОСОБА_8 дізнався лише зі слів відповідача. Крім того, як було встановлено, у цей час позивачка з відповідачем проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, тому ніяких підстав стверджувати те, що це були гроші від продажу будинку, а не з сімейного бюджету, немає.

                Крім того, як випливає з пояснень допитаних у якості свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, яким ОСОБА_2 було передано гроші за будинок по АДРЕСА_1, що належав їх родичу, їм відомо, що рішення про придбання будинку ОСОБА_2 приймалося спільно як подружжям, декілька разів при переданні грошей була присутня позивачка, також вона діяла на підставі доручення при оформленні угоди купівлі-продажу спірного будинку, що ще раз доводить той факт, що ОСОБА_2 при придбанні АДРЕСА_1 діяли спільно, як подружжя, і тому ствердження відповідача ОСОБА_2 про те, що саме ним особисто та за особисті кошти було придбано спірний будинок, суд вважає таким, що не відповідають дійсності.

                Посилання відповідача ОСОБА_2 на те, що в сімейному бюджеті на той час таких великих грошей не було, оскільки вони з позивачкою жили на доходи від магазину по АДРЕСА_3, а тоді в них було багато боргів у зв'язку з діяльністю магазину, у судовому засіданні свого підтвердження не знайшли.

                Також суд вважає хибними посилання відповідача ОСОБА_2 на те, що на той час позивачка припинила свою підприємницьку діяльність, не мала самостійного доходу, навчалася у м.Харкові та перебувала повністю на його утриманні, оскільки, у відповідності до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Крім того, як випливає з пояснень сторін у судовому засіданні, рішення про закриття позивачкою приватної підприємницької діяльності та навчання позивачки у м. Харкові було прийнято ними спільно з метою знаходження роботи у м. Харкові та переїзду туди як подружжя.

                Зміст ст. 57 СК України, на яку посилається відповідач ОСОБА_2, передбачає, що майно є особистою власністю одного з подружжя, якщо воно придбано саме ним особисто за належні йому особисто кошти.

                Як було встановлено у судовому засіданні, кошти, отримані від продажу АДРЕСА_2 були направлені відповідачем ОСОБА_2 у сімейний бюджет (виплату боргів, проведення ремонту), рішення про придбання будинку по АДРЕСА_1 приймалося подружжям спільно, довести, що на придбання спірного будинку були витрачені саме кошти, отримані ним від продажу будинку по вул. Молодіжній, відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні не зміг.

                Таким чином, суд приходить до висновку про те, що у даному разі, згідно до вимог ст. 60 СК України, АДРЕСА_1 був саме спільною власністю позивачки та відповідача ОСОБА_2 як подружжя.

                Щодо заявленої позивачкою вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.09.2008 року, суд виходить з наступного.

                За позовом ОСОБА_1, з яким вона звернулася до Якиимівського районного суду 26.11.2007 року, було ухвалено рішення від 14.01.2008 року, яким за нею було визнано право власності на ? частину житлового АДРЕСА_1.

                Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22.04.2008 року це рішення було залишено без змін, тобто набуло законної чинності 22.04.2008 року.

                Таким чином, у відповідності до вище зазначених рішень судів, спірний будинок перестав бути спільною сумісною власністю позивачки та відповідача ОСОБА_9, оскільки їх частки у цьому майні були визначені за рішенням суду, тому посилання позивачки на ст. 369 ЦК України, яка регламентує порядок здійснення права спільної сумісної власності, є безпідставними.

                Крім того, у відповідності до ст. 215 ЦК України, чітко визначені підстави для визнання правочину недійсним.

                Як вказує у своїх письмових запереченнях третя особа – приватний нотаріус ОСОБА_5, який посвідчував даний правочин, - при укладенні договору купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1 між ОСОБА_2. та ОСОБА_3 були дотримані усі вимоги законодавства, зокрема, статті 203 ЦК України.

                Оскільки позивачкою не було доведено іншого і в огбрунтування своїх вимог у цій частині вона посилається лише на ст. 369 ЦК України, що, як було зазначено вище, є безпідставним, суд приходить до висновку про те, що підстав для визнання недійсним зазначеного правочину немає.

                Щодо вимог позивачки з приводу витребування спірного будинку у ОСОБА_3, суд виходить з наступного.

                Як було встановлено у судовому засідання, 24.08.2008 року ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу (а.с. 110) придбав спірний будинок у ОСОБА_2

                При цьому ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна, у відповідності до вимог ст. 388 ЦК України.

                Ці факти не оспорюються сторонами у судовому засіданні і суд вважає їх достовірно встановленими.

                Однак, посилаючись на те, що належна їй на підставі рішення Якимівського районного суду від 14.01.2008 року ? частка спірного будинку вибула з її володіння без її відому, позивачка просить витребувати майно від добросовісного набувача.

                Ці ствердження суд вважає хибними з наступних підстав.

                Як вже було встановлено у судовому засіданні, рішенням Якимівського районного суду від 14.01.2008 року за позивачкою було визнано право власності на ? частину АДРЕСА_1. Зазначене рішення суду набрало законної чинності після того, як було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22.04.2008 року.

                Згідно до наданої копії договору купівлі-продажу від 27.08.2008 року позивачка уклала з відповідачем ОСОБА_9 договір про продаж йому належної їй частки будинку, при цьому, у цей же день, 27.08.2008 року, вона підписує нотаріально посвідчену заяву про те, що вона не проти визнання за ОСОБА_2 права власності на весь спірний будинок (а.с. 108-109).

                Як пояснила сама позивачка у судовому засіданні, і договір і зазначену заяву вона підписувала для того, щоб ОСОБА_2 міг продати АДРЕСА_1.

                Таким чином, суд приходить до висновку про те, що навіть сама позивачка у судовому засіданні підтвердила той факт, що належна їй ? частка спірного будинку вибула з її володіння саме з її відому, вона була згодна на визнання за ОСОБА_2 права власності на весь будинок саме з метою його продажу.

                Також цей факт підтверджується і тим, що позивачка добровільно, як вона пояснила, підписувала і договір купівлі-продажу з ОСОБА_2, і заву про визнання за ним права власності на будинок.

                До пояснень позивачки про те, що вона не розуміла значення своїх дій, коли підписувала нотаріально посвідчену заяву, суд ставиться критично, оскільки з її пояснень у судовому засіданні випливає, що вони з ОСОБА_2 прийняли спільно рішення про продаж спірного будинку та поділ отриманих за нього грошей, саме з цією метою домовилися про укладення договору купівлі-продажу від 27.08.2008 року та підписання зазначеної заяви.

                05.09.2008 року Якимівським районним судом було ухвалено рішення про визнання зазначеного договору дійсним та визнання права власності на АДРЕСА_1, це рішення суду набрало законної чинності 15.09.2008 року, після чого, маючи законні підстави, ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу з ОСОБА_3

                При цьому посилання позивачки на те, що вказане рішення суду було скасовано в апеляційному порядку, у даному разі суд вважає безпідставними, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_3 рішення суду від 05.09.2008 року, яким за ОСОБА_2 було визнано право власності на спірний будинок, набрало законної чинності, тому ОСОБА_2 діяв на достатніх законних підставах як власник майна, що продається.

                Таким чином, суд приходить до висновку про те, що договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 24.09.2008 року був укладений на законних підставах, ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна, а підстав, передбачених ст. 388 ЦК України для витребування спірного будинку з володіння добросовісного набувача судом встановлено не було, оскільки позивачкою не було доведено факту вибуття майна з володіння позивачки без її відому.

                Враховуючи викладене, підстав для визнання за позивачкою права власності на ? частину АДРЕСА_1 немає, оскільки зазначеним майном на законних підставах володіє інша особа – ОСОБА_3 і підстав витребування у нього цього майна судом не вбачається.

                Таким чином, суд приходить до висновку про те, що у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.

            На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 60, 209, 212, 215 ЦПК України, ст. ст. 57, 60, 64, 65 СК України, ст. ст. 203, 215, 369, 388 ЦК України,

В И Р І Ш И В :

          У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнання правочину купівлі-продажу житлового будинку недійсним, витребування майна у добросовісного набувача та визнання права власності на нерухоме майно, - відмовти повністю.

            Заяву про апеляційне оскарження рішення може бути подано до Якимівського районного суду протягом десяти днів з дня оголошення рішення. Апеляційну скаргу на рішення може бути подано до Апеляційного суду Запорізької області безпосередньо або через Якимівський районний суд протягом двадцяти днів з моменту подання заяви про апеляційне оскарження.

        Суддя: